Olena

Olena Vaidalovych ma prawie 28 lat. Jest Romką pochodzenia ukraińskiego, tak o sobie mówi. Wychowywała się w tradycyjnej, konserwatywnej rodzinie, która była jednak całkiem otwarta i nowoczesna. Świadczy o tym choćby fakt, że Olena mogła uczyć się tak długo, jak chciała, a po maturze wybrać sobie studia. Dostała wówczas od rodziców ogromne wsparcie. Nigdy nie podcięli jej skrzydeł, przez co było jej dużo łatwiej iść tam, dokąd chciała sięgnąć.

Sama pamięta, gdy była nastolatką, nie każda dziewczynka marzyła o karierze zawodowej. Dziś jest wręcz przeciwnie, Olena dostaje mnóstwo wiadomości potwierdzających zmianę. Romskie dziewczyny piszą wręcz, że jest ich inspiracją, motywuje je, by się rozwijać. „Cieszę się z tego, bo widzę każdego dnia, jak kobiety takie jak ja chcą kończyć szkoły, mieć dobrą pracę. Rozumieją, że bez edukacji ich przyszłość będzie trudniejsza” – mówi nam.

Olena urodziła się i dorastała w centralnej Ukrainie. Ma wiele wspaniałych i wiele mniej radosnych wspomnień. Pamięta, jak miała może pięć lat, bawiła się na placu zabaw z innymi dziewczynkami, kiedy podeszła do nich ich matka i zabrała je z jej otoczenia. Powiedziała coś w rodzaju „ona jest Romką, nie możesz się z nią bawić”, bolało. Widać było po tamtych dwóch dziewczynkach, że nie rozumieją, dlaczego mama przerywa im po prostu miłą zabawę. To wydarzenie mała Olena zapamiętała właściwie na całe życie. Chyba już wtedy postanowiła, że nie chce, by tak miało wyglądać jej dzieciństwo, a potem dorosłość. Obiecała sobie, że włoży tyle wysiłku, ile tylko zdoła, by przełamać stereotypy dotyczące jej społeczności.

Kiedy poszła do podstawówki, już w pierwszej klasie niektóre dzieci dały jej do zrozumienia, że do ogółu nie pasuje. Była gnębiona za to, kim jest. Nie liczył się jej charakter, tylko to, że była Romką. Dzieci zakładały zatem, że nie jest im równa. Do dziś pamięta żarty, które wcale jej nie śmieszyły. „Przepowiedz nam przyszłość”, „powróż nam z rąk”, „zatańcz dla nas, zaśpiewaj”.

Już wtedy próbowała im tłumaczyć, że Romowie mogą żyć inaczej niż ci wokół, mają swoje zwyczaje, kulturę, nic więcej, ale to nie pomagało. Nie daj boże, by coś komuś w klasie zginęło. Wszystkie oczy kierowały się w stronę Oleny. Była pierwszą i jedyną podejrzaną, „bo tak Romowie już mają, że kradną”, słyszała ciągle. W szóstej klasie powiedziała dość. Była tym zmęczona, więc zaczęła opowiadać agresją, ktoś ją popchnął, oddawała. Do szkoły przychodziła jej mama, próbowała rozmawiać z nauczycielami, prosiła o wsparcie, pytała ich, dlaczego pozwalają, by jej córka cierpiała? Nie wiedzieli, jak pomóc. Wyglądało na to, że chcą jedynie, żeby w klasie był spokój. Unikali konfrontacji z rodzicami szykanujących Olenę dzieci i nic się nie zmieniało. A ona wiedziała, że musi radzić sobie sama.

Miała 12 lat, kiedy sama poszła do dyrekcji. Powiedziała, że albo jej pomogą, albo zgłosi to, co się dzieje wyżej. Pójdzie nawet do mediów. Zapytali, co proponuje, wymyśliła więc spotkania dla uczniów i nauczycieli, podczas których mogliby wspólnie porozmawiać o różnorodności kulturowej. I może pierwsze takie lekcje nie zmieniły świadomości dzieci od razu, ale w kolejnych tygodniach widziała, że niektórzy zaczynali mieć do niej lepsze podejście. Jakby niektórym tym dzieciom pierwszy raz ktoś wytłumaczył, że świat nie składa się tylko z ludzi takich, jak oni.

Na studiach było już dużo lepiej, koleżanki i koledzy bywali dużo bardziej uprzejmi, nie znaczy jednak, że byli całkowicie wolni od myślenia stereotypami. Olena nadal słyszała „żarty” z wróżenia z dłoni i przepowiadania przyszłości. Studentki pytały jej czasem „kto będzie moim mężem?”, „ile dzieci będę mieć?”. Czasem miała też poczucie, że w ich oczach ze względu na pochodzenie jest niewystarczająco dobra. Jakby Romka nie mogła być mądra jak inni, nie mogłaby uczyć się dobrze jaki inni. Nikt specjalnie w nią nie wierzył. Wtedy myślała sobie, OK, to jeszcze zobaczymy. I została jedną z najlepszych studentek na uczelni. Jedyną osobą, która ją wtedy wspierała była jej mama. I z całej rodziny właściwie tylko mama, reszta bliskich niespecjalnie zwracała uwagę na problemy Oleny w szkole czy na studiach, bo w ogóle nie rozumieli, co tam właściwie robi i po co jej, dziewczynie, dyplom. Przecież i tak jej przeznaczeniem będzie mąż i wychowywanie dzieci.

Nie zrażało jej to, bo szczęśliwym trafem gdzieś w środku zawsze była buntowniczką. Miała postanowione, że się nie podda. Wiedziała, dokąd zmierza i obiecała sobie nie dać się z tej drogi zawrócić. „Żartujcie sobie wszyscy, pogadamy za dziesięć lat” – mówiła sobie w duchu. Dziś widzi, jak jej siostrzenice wchodzące powoli w dorosłość, które pamięta jeszcze z czasów niemowlęcych, chcą w rodzinie iść w jej ślady. Kiedyś ich rodzice mówili „Olena, daj sobie spokój”. Dziś pytają, co radzi ich dzieciom. Mówią im „popatrzcie na Olenę, bądźcie jak ona”. To napawa ją dumą.

Nie ma sytuacji, kiedy ukrywa swoje pochodzenie, nie widzi ku temu powodów. Rozumie, że jej koleżanki Romki nie chcą tego robić, by nie spotkać się z dyskryminacją, ale sama woli ją zwalczać. Nawet jeśli płaci za to osobistą cenę. Jak wtedy, gdy w pierwszej pracy powiedziała, że jest Romką. Nagle wszyscy wokół zabrali z biurek swoje telefony, pochowali do szafek, dziewczyny zasunęły torebki, trzymały je blisko siebie. Wtedy się zwolniła. Stwierdziła, że nie chce pracować z ludźmi, którzy w ten sposób ją widzą.

Później dostała stypendium dla młodych zdolnych i wyjechała do Szwajcarii. Tam pracowała w biurze Wysokiego komisarza Narodów Zjednoczonych ds. Praw Człowieka. Zajmowała się prawami społeczności romskiej i wiele wtedy nauczyła. Była także pierwszą Romką, a miała wtedy ledwie 20 lat, która przemawiała w ONZ na forum dotyczącym mniejszości narodowych. Czuła się wyróżniona, wspaniałe uczucie być tam wśród zasłużonych działaczy z całego świata, w większości średnio dwa razy starszych niż ona.

Dlatego dziś tak nie przejmuje się tym, co działo się, kiedy była dzieckiem. Tym, czego doświadczała potem. Bo cokolwiek się nie działo, wiedziała, co chce osiągnąć i teraz chce powiedzieć to innym romskim dziewczętom: że jeśli mimo trudności się nie poddadzą, mogą osiągnąć to, o czym zamarzą.

Obecnie Olena pracuje w Warszawie w Fundacji W Stronę Dialogu. Zostanie w Polsce na pewno na jakiś czas. Co w przyszłości? Czas pokaże. Na razie liczy się, że jest aktywną, wspierająca prawa Romów kobietą, podkreślającą, że to, skąd pochodzisz, nawet jeśli może wydawać się przeszkodą, przy determinacji i wysiłku jest do przeskoczenia.

Tekst: Paula Szewczyk, Wysokie Obcasy

Zdjęcia: Karol Grygoruk, RATS Agency

Олені Вайдалович майже 28 років. Вона ромка українського походження, так вона сама про себе говорить. Вона виросла в традиційній, консервативній родині, яка, тим не менш, була досить відкритою та сучасною. Про це свідчить, наприклад, той факт, що Олена мала змогу навчатися стільки скільки хотіла, а після закінчення школи самостійно обирати спеціальність. У цьому їй дуже допомагали батьки. Вони ніколи не обтинали її крила, що значно полегшило їй шлях вперед – а тому напрямку, в якому вона хотіла піти.

Олена сама згадує, що коли була підлітком, то не кожна дівчина мріяла про збудування кар’єри. Сьогодні ситуація змінилася, і Олена отримує багато повідомлень, які підтверджують це. Ромські дівчата навіть пишуть, що вона є їхнім натхненням, мотивує розвиватися. “Я радію з того, що щоденно бачу, як такі жінки, як і я, хочуть закінчити школу, мати хорошу роботу. Вони розуміють, що без освіти їхнє майбутнє буде складнішим” – розповідає вона.

Олена народилася і виросла в центральній Україні. У неї багато чудових і менш щасливих спогадів. Вона пам’ятає як коли їй було років п’ять вона гралася на дитячому майданчику з іншими дівчатками, і тоді до них підійшла мама тих дівчинок і забрала їх. Вона сказала щось типу “вона ромка, з нею не можна гратися”, тим самим зробила Олені боляче. По обох дівчатах було видно, що вони не розуміли, чому мама просто перервала їхню веселу гру. Ця подія запам’яталася маленькій Олені на все життя. Думаю, вже тоді вона вирішила, що не хоче, щоб її дитинство, а потім і доросле життя було таким. Вона пообіцяла собі, що докладе максимум зусиль, щоб зламати стереотипи про свою спільноту.

Коли вона пішла до початкової школи, то вже в першому класі деякі діти дали їй зрозуміти, що вона не вписується в загальну масу. Над нею знущалися за те, ким вона була. Не її характер мав значення, а лише той факт, що вона була ромкою. Тому діти вважали, що вона не була їм рівною. До сьогодні вона пам’ятає жарти, які зовсім не викликали у неї сміху. “Розкажи нам майбутнє”, “погадай нам по долоні”, “потанцюй для нас, заспівай для нас”.

Ще тоді вона намагалася пояснити їм, що роми можуть жити не так як оточуючі, у них є свої звичаї, культура і тільки, але це не допомогло. Не дай Боже, щоб комусь у класі щось пропало. Всі погляди були прикуті до Олени. Вона була першою і єдиною підозрюваною, “бо так у ромів заведено, що вони крадуть”, – чула вона постійно. У шостому класі вона сказала “досить”. Їй це набридло, і вона почала відповідати агресією на агресію – коли хтось її штовхав, вона відповідала тим самим. Її мама прийшла до школи, намагалася поговорити з вчителями, просила підтримки, запитувала, чому вони дозволяють її доньці страждати, але вони не знали як допомогти. Здавалося, що все, чого вони хотіли, – це щоб у класі був спокій. Вони уникали конфронтації з батьками дітей, які цькували Олену, і нічого не змінювалося. І вона розуміла, що має впоратися сама.

Їй було 12 років, коли вона сама пішла до керівництва школи. Вона сказала, що вони або допоможуть їй, або донесе про те, що відбувається, вищому керівництву. Вона готова була навіть звернутися до ЗМІ. Її запитали, що вона пропонує, і вона запропонувала зустрічі для учнів і вчителів, присвячені культурному розмаїттю, щоб разом поговорити про нього. І хоча перші такі уроки не одразу змінили свідомість дітей, але в наступні тижні вона побачила, що дехто починає краще ставитися до неї. Це було так ніби комусь із цих дітей вперше хтось пояснив, що світ складається не лише з таких людей, як вони самі.

В університеті все було набагато краще, одногрупники були набагато ввічливішими, але це не означає, що вони були повністю позбавлені стереотипного мислення. Олена все ще чула “жарти” про гадання по долоні та передбачення майбутнього. Студентки іноді запитували її: “Хто буде моїм чоловіком?”, “Скільки у мене буде дітей?”. Вона також іноді відчувала, що вона недостатньо добра в їх очах через своє походження. Начебто ромка не може бути такою ж розумною як інші, не може так само добре вчитися, як інші. Ніхто особливо в неї не вірив. Тоді вона сказала собі: “Гаразд, ми ще подивимось”. І стала однією з найкращих студенток в університеті. Єдиною людиною, яка її тоді підтримувала, була мама. Решта рідних не звертали особливої уваги на проблеми Олени в школі та університеті, бо не розуміли, що вона там робить і навіщо їй потрібен диплом – зрештою, їй все одно доведеться вийти заміж і виховувати дітей.

Це не відштовхнуло її, бо, на щастя, десь всередині вона завжди була бунтаркою. Вона мала рішучість не здаватися. Вона знала, в якому напрямку йде, і пообіцяла собі не звертати з цього шляху. “Жарти в сторону, поговоримо через десять років”. – сказала Олена собі подумки. Сьогодні бачить, як поволі вступають у доросле життя її племінниці, яких вона пам’ятає ще з дитинства, і які хочуть піти її слідами. Раніше батьки племінниць казали: “Олено, змирися з цим”. А сьогодні вони запитують, що б вона порадила своїм дітям. Вони кажуть: “Дивіться на Олену, будьте такими, як вона”. Це наповнює її гордістю.

Вона не приховує свого походження, не бачить для цього жодних причин. Вона розуміє, що її колеги-ромки не хочуть цього робити, щоб не стикатися з дискримінацією, але сама вважає за краще боротися проти дискримінації. Навіть якщо платить за це дуже високу ціну. Наприклад, коли вона сказала на своїй першій роботі, що вона ромка, раптом всі навколо неї забрали телефони зі столів, сховали їх у шафки, дівчата застебнули сумочки, притиснули їх до себе. Тоді вона звільнилася. Вона зрозуміла, що не хоче працювати з людьми, які сприймають її в такий спосіб.

Пізніше вона отримала стипендію для молодих обдарувань і поїхала до Швейцарії. Там вона працювала в офісі Управління Верховного комісара ООН з прав людини. Вона займалася правами ромської громади і багато навчалася в той час. Вона також була першою ромською жінкою, а їй тоді ледь виповнилося 20 років, яка виступила в ООН на форумі з питань національних меншин. Вона вважала за честь бути там, серед видатних активістів з усього світу, більшість з яких були в середньому вдвічі старші від неї.

Ось чому сьогодні вона не переймається тим, що сталося в дитинстві. І те, що вона пережила потім. Тому що, що б не сталося, вона знала, чого хоче досягти, і тепер хоче розповісти про це іншим ромським дівчатам: якщо вони не здаються, незважаючи на труднощі, вони можуть досягти всього, про що мріють.

Зараз Олена працює у Варшаві у “Фундації в Напрямку Діалогу”. Вона точно залишиться в Польщі на деякий час. А як щодо майбутнього? Час покаже. Наразі важливо те, що вона є діяльною активісткою, яка бореться за права ромів, підкреслюючи, що там, звідки ти родом, навіть якщо це може здаватися перешкодою, з рішучістю та зусиллями все можна подолати..

Текст: Паула Шевчик, Wysokie Obcasy

Фото: Кароль Григорук, RATS Agency

Olena Vaidalovych is almost 28 years old. She identifies as a Ukrainian Romani. She was raised in a traditional, conservative family that was surprisingly quite open and modern. This is evidenced by the fact that Olena could study for as long as she wanted and choose her university after completing high school. At that time, she received immense support from her parents. They never brought her down, making it much easier for her to achieve what she wanted to achieve.

She remembers being a teenager when not every girl dreamed of a professional career. Today, it’s quite the opposite, and Olena receives many messages confirming this change. Romani girls write to her that she is their inspiration, motivating them to develop. “I’m happy about this because I see every day that women like myself want to finish school and have a good job. They understand that without education, their future will be more challenging,” she says.

Olena was born and raised in central Ukraine, with many wonderful and less joyful memories. She remembers when she was about five years old, playing on the playground with other girls when their mother approached and took them away from her. She said something like “She’s a Romani; you can’t play with her,” and it hurt. It was evident that those two girls didn’t understand why their mother was interrupting when they were having a good time. Little Olena remembered that event for practically her entire life. Perhaps even then, she decided that she didn’t want her childhood and later adulthood to look like that. She promised herself that she would put in as much effort as she could to break the stereotypes about her community.

When she started primary school, in the first grade, some children made it clear to her that she didn’t fit in with the majority. She was bullied for who she was. It wasn’t about her personality, but about the fact that she was a Romani child. Children assumed, therefore, that she wasn’t equal to them. She still remembers jokes that didn’t amuse her at all. “Predict our future,” “tell the fortune from our palms,” “dance for us, sing.”

Even then, she tried to explain to them that Romani people can live differently than those around them; they have their customs and culture, that’s all. But it didn’t help. God forbid something went missing in the class. All eyes turned to Olena. She was the first and only suspect because “that’s how Romani are; they steal,” she heard constantly. In the sixth grade, she said “enough”. She was tired of it, so she began to respond aggressively; someone pushed her, so she pushed them back. Her mother came to school, tried to talk to the teachers, asked for support, and questioned them about why they allowed her daughter to suffer. They didn’t know how to help. It seemed like they just wanted peace and quiet in the class. They avoided confrontation with the parents of the children bullying Olena, and nothing changed. And she knew she had to deal with it herself.

She was 12 when she went to the school principal on her own. She said they would either help her or she would report what was happening higher up. That she would even go to the media. They asked for her suggestions, so she came up with meetings for students and teachers during which they could talk together about cultural diversity. Maybe the first lessons didn’t change the children’s outlook immediately, but in the following weeks, she saw that some started to have a better approach to her. It was as if, for the first time, someone explained to some of those children that the world isn’t made up only of people like them.

University was much better; her classmates were often more polite, but it didn’t mean they were entirely free from stereotypical thinking. Olena still heard “jokes” about palm reading and predicting the future. Sometimes female students would ask her, “who will be my husband?” or “how many children will I have?” Sometimes, she felt that, in their eyes, she wasn’t good enough because of her background. As if a Romani couldn’t be as intelligent as others, and couldn’t do as well academically as others. No one really believed in her. At that time, she thought to herself, “OK, we’ll see.” And she became one of the best students at the university. The only person who supported her at that time was her mother. Only she, out of her whole family, paid attention to Olena’s problems in school or at university because others didn’t understand what she was doing there and why she needed a diploma. They saw her destiny as having a husband and raising children.

The challenges never discouraged her because deep inside, she was always a rebel. She had decided not to give up. She knew where she was heading and promised herself not to be swayed from that path. “Joke all you want, you all; we’ll talk again in ten years,” she told herself in her mind. Today, she sees how her nieces, slowly entering adulthood and whom she remembers as babies, want to follow in her footsteps. Their parents used to say, “Olena, give it a rest.” Now they ask her for advice for their children, telling them, “Look at Olena, be like her.” It fills her with pride.

She never hides her background in any situation; she sees no reason to do so. She understands that her Romani friends might not want to do it to avoid discrimination, but she prefers to confront it. Even if it comes at a personal cost, like when she mentioned she was Romani in her first job. Suddenly, everyone around cleared their desks of their phones, stashed them in lockers, and the girls pulled their purses close. That’s when she quit, stating that she didn’t want to work with people who saw her that way.

Later, she received a scholarship for talented youth and went to Switzerland. There, she worked at the Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights, focusing on the rights of the Romani community. She learned a lot during that time. She was also the first Romani person, at just 20 years old, to speak at the UN on the topic of minority rights. She felt honoured, a wonderful feeling to be there among distinguished activists from around the world, most of them at least twice her age.

That’s why today she doesn’t dwell on what happened when she was a child or what she experienced later. Whatever happened, she knew what she wanted to achieve, and now she wants to tell other Romani girls that if they don’t give up despite difficulties, they can achieve what they dream of.

Currently, Olena works in Warsaw at the Foundation Towards Dialogue. She will stay in Poland for some time for sure. What about the future? Time will tell. For now, what matters is that she is an active, Romani women’s rights advocate, emphasizing that where you come from, even if it may seem like an obstacle, can be overcome with determination and effort.

Text: Paula Szewczyk, Wysokie Obcasy

Photos: Karol Grygoruk, RATS Agency