Liuba

War is fear. It’s always hard when you leave home. You abandon your entire life. You condemn yourself to longing and loneliness,” Liuba begins.

She says she believes in conversation. And that she can’t sit still. That’s why right after arriving in Poland, she started getting involved in the life of the Roma Community Center in Warsaw. There, she receives newly arrived guests: she offers them tea and cookies, anything to make them feel like welcome guests.

“Everyone needs to vent sometimes. Conversation helps deal with fears. Even the simplest conversation with another person is an expression of respect for them. That’s why I talk to anyone who needs it. I know that after traumatic experiences, contact with another person is very important.”

In this way, she helps the Roma from all over Ukraine who report to the Center. As she claims, she doesn’t know how to do it differently.

“I sometimes laugh that it’s my job to host people and take care of them. Because I know what it feels like to be in a foreign country, far from home. We lived a simple life; sometimes it’s hard, but [you are] on our own land, and now this war,” she sighs. “I would like everyone who visits us to feel at home in the Center. That’s how I give back the good energy I received from people after Russia’s attack on Ukraine.”

The war found Luba at home in north-central Ukraine. Since retiring, she had only been taking care of her farm. When Russian troops began their attacks on February 24, she couldn’t believe it was happening for real. But the roar would not stop.

“It was five days of great fear. Until we finally heard a loud noise, we only took documents and small bags. It was the scariest moment of my life. We headed towards Poland because my daughter had worked here before, so we had acquaintances. At that time, they let everyone go, with or without documents. It was amazing that we felt the support of the whole of Poland.”

At this memory, a tear appears in Liuba’s eye. It all happened so fast, she didn’t even turn off the water or gas, she just ran away. The neighbors took care of the dog.

After a few months, she returned to check if the house was still standing. She cleaned up. She turned off the taps. But she was afraid to stay; she returned to Poland again.

“I don’t feel like a refugee here. I don’t feel a difference between Roma and Poles. I don’t see that my Roma identity excludes me. I only saw one case where a drunken man harassed Roma girls, and the Poles quickly pulled him away.”

Liuba tries not to plan anything. She focuses on today, that is, on the guests of the Center.

“What dreams can I have? That the war will end, that innocent people will not die, that I can go back home, and Ukrainian children can go back to school. Then Ukraine will bloom again.” 

Text: Szymon Opryszek from Oko.press

– Wojna to strach. Kiedy opuszczasz dom zawsze jest ciężko. Porzucasz swoje całe życie. Skazujesz się na tęsknotę i samotność – zaczyna Liuba. 

Mówi, że wierzy w rozmowę. I że nie umie usiedzieć na miejscu. Dlatego zaraz po przyjeździe do Polski zaczęła angażować się w życie Centrum Społeczności Romskiej w Warszawie. Tam przyjmuje nowoprzybyłych gości: częstuje ich herbatą, ciasteczkami – wszystko po to, by poczuli się jak mile widziani goście. 

– Każdy potrzebuje się czasami wygadać. Rozmowa pomaga poradzić sobie z lękami. Nawet najprostsza rozmowa z drugim człowiekiem to wyraz szacunku dla niego. Dlatego rozmawiam z każdym, kto tego potrzebuje. Wiem, że po traumatycznych doświadczeniach kontakt z drugim człowiekiem jest bardzo ważny. 

W ten sposób pomaga Romom z całej Ukrainy, który zgłaszają się do centrum. Jak twierdzi, inaczej nie umie. 

– Śmieje się czasem, że to moja robota, ugościć ludzi, zadbać o nich. Bo wiem, jakie to uczucie być w obcym kraju, z daleka od domu. Żyliśmy prosto, czasem jest ciężko, ale na swojej ziemi, a teraz ta wojna – wzdycha. – Chciałabym, by każdy kto nas odwiedza poczuł się w centrum jak w domu. W ten sposób oddaję dobrą energię, którą dostałam od ludzi po ataku Rosji na Ukrainę.  

Wojna zastała Liubę w w północno-środkowej Ukrainie. Odkąd przeszła na emeryturę zajmowała się tylko gospodarstwem. Gdy 24 lutego rozpoczęły się ataki wojsk rosyjskich nie mogła uwierzyć, że to dzieje się naprawdę. Ale huk nie ustawał.

– To pięć dni wielkiego strachu. Aż w końcu usłyszeliśmy wielki huk, zabrałyśmy tylko dokumenty i niewielkie torby. To był moment największego strachu w życiu. Ruszyliśmy w stronę Polski, bo moja córka wcześniej tu pracowała, więc mieliśmy znajomych. Wtedy puszczali wszystkich, z dokumentami, i bez, to było niesamowite, że czuliśmy wsparcie całej Polski. 

Na to wspomnienie w oku Liuby kręci się łza. To wszystko działo się tak szybko, nawet nie zakręciła wody, ani gazu, po prostu uciekła. Sąsiadki zaopiekowały się psem.

Po kilku miesiącach wróciła do Browarów sprawdzić, czy dom stoi. Posprzątała. Zakręciła kurki. Ale bała się zostać – znów wróciła do Polski. 

– Tutaj nie czuję się uchodźczynią. Nie czuję różnicy między Romami a Polakami 

Nie dostrzegam, bym była wykluczona z powodu mojej romskiej tożsamości. Widziałam tylko jeden przypadek, jak pijany mężczyzna zaczepił romskie dziewczęta, a Polacy szybko go odciągnęli. 

Liuba stara się nic nie planować. Skupia się na dziś, czyli na gościach centrum. 

“Jakie ja mogę mieć marzenia? Żeby wojna się skończyła, żeby niewinni ludzie nie ginęli, żebym mogła wrócić do domu, a ukraińskie dzieci mogły wrócić do szkół. Wtedy Ukraina znów zakwitnie.”

Tekst: Szymon Opryszek from Oko.press

– Війна – це страх. Завжди важко, коли йдеш із дому. Ти відмовляєшся від усього свого життя. Ти прирікаєш себе на тугу і самотність, — починає Люба.

Вона каже, що вірить у  силу розмови. І що пані Люба не може сидіти дома нічого не роблячи. Саме тому одразу після приїзду до Польщі вона почала брати участь у житті ромського  центру у Варшаві. Там вона приймає гостей: пропонує їм чай, частунки — все, щоб вони почувалися бажаними гостями. 

– Усім іноді треба виговоритись. Розмова допоможе вам упоратися зі своїми страхами. Навіть найпростіша розмова з іншою людиною є проявом поваги до неї. Ось чому я говорю з усіма, хто цього потребує. Я знаю, що після травмуючих переживань контакт з іншою людиною дуже важливий.

Таким чином він допомагає ромам з усієї України, які приїжджають до центру. Вона каже, що не може інакше.

– Іноді сміюся, що моя робота – приймати людей, дбати про них. Тому що я знаю, як це бути в чужій країні, далеко від дому. Ми жили як і всі люди в Україні, а тепер ця війна, – зітхає вона. – Хотілося б, щоб кожен, хто відвідує нас, почувався в центрі як удома. Таким чином, я повертаю ту добру енергію, яку отримала від людей після приїзду в Польшу. 

Війна застала Любу вдома на північно-центральній Україні. Після виходу на пенсію вона працювала лише на вдома по господарству. Коли 24 лютого почалися атаки російських військ, вона не могла повірити, що це відбувається насправді. Але сирени не припинялися. 

– Це п’ять днів великого страху. Поки нарешті ми не почули великий вибух.  Ми взяли лише документи та малі сумки. То був момент найбільшого страху в моєму житті. Ми переїхали у бік Польщі, бо моя дочка раніше тут працювала, тож у нас були друзі. Потім пустили всіх, з документами та без, було дуже приємно, що ми відчули підтримку усієї Польщі.

У пані Люби на очах навертаються сльози, коли вона це згадує. Все сталося так швидко, вона навіть не вимкнула воду чи газ, просто рятувалася. Сусіди подбали про собаку. 

За кілька місяців  пані Люба повернулася додому, щоб перевірити, чи все добре з будинком.  Вона вимкнула крани, газ.  Але боялася залишитись – знову

повернулася до Польщі.

Я не почуваюся тут біженкою. Я не відчуваю різниці між ромами та поляками. 

Вона не відчуває, що її виключили із соціуму через те, що вона ромка. пані Люба бачила лише один випадок, коли п’яний чоловік накинувся на ромських дівчат, але поляки його швидко відтягли.

Люба намагається нічого не планувати. Вона орієнтується на сьогодні, тобто на гостей ромського центру.

– Які в мене є мрії? Щоб війна закінчилася, щоб не загинули невинні люди, щоб я повернувся додому, а українські діти повернулися до школи. Тоді Україна знову розквітне.

Текст: Шимон Опришек з Oko.press