Rada

Był całkiem ciepły majowy dzień, ale słońce nie sprawiało, że czuła się lepiej. Bolało ją w klatce piersiowej, była słaba, nie miała sił nawet chodzić. Wtedy też pierwszy raz od czasu przyjazdu do Warszawy straciła przytomność. Trafiła na SOR. Tam lekarze postawili wstępną, niepokojącą diagnozę: 43-letnia wtedy Rada Sorochynska mogła ich zdaniem mieć raka płuc i jednocześnie raka piersi. Jak to?! Ta informacja ją zszokowała, nie spodziewała się usłyszeć najgorszej wiadomości.

Specjaliści odesłali ją do Otwocka na dalsze badania. Leżała w szpitalnym łóżku kliniki i biła się z myślami. Co będzie z córkami, ma 16- i 24-latkę, jeśli stąd nie wyjdzie? Wojna i tak zabrała im już dom, zmusiła do wyjazdu z kraju. Jeszcze nie zdołały się w Polsce na dobre urządzić, a teraz to? Tyle miała w ostatnich tygodniach rzeczy na głowie, tyle się wydarzyło, że nawet nie myślała, by się badać, zresztą jeszcze w Ukrainie czuła się całkiem dobrze.

Pierwsze przypuszczenia się nie sprawdziły. Płuca były wolne od nowotworu, ale po wykonaniu biopsji, mnóstwa badań i prześwietleń lekarze podejrzewali gruźlicę. Co do drugiej diagnozy lekarze jednak się nie mylili. Rak piersi był u Rady na tak zaawansowanym etapie, że pozostawało im tylko wykonać podwójną mastektomię. Zgodziła się na niezwłoczne wycięcie obu piersi.

Wcześniej jej i jej rodzinie wydawało się, że to wojna będzie tematem do rozmów numer jeden. Córki na początku przyjazdu do Polski w lutym 2022 roku ciągle płakały, tęskniły za Ukrainą, prosiły: “mamo zabierz nas do domu”. Rada dzwoniła do męża, pytał jej: “ale do czego ty chcesz wracać? Na Żytomierz spada bomba za bombą”. Do dziś właściwie nawet nie wie, co stało się z domem, bo do wyjazdu nikt z rodziny już do niego nie zajrzał. Kiedy kilka tygodni później okazało się, że matka jest chora, dziewczynki przestały zadręczać ją prośbami o powrót. Starsza córka od razu poszła do pracy, zmywała naczynia w jednej z warszawskich restauracji po 15 godzin dziennie i ani słowem się nie skarżyła. Najważniejsze było tylko, żeby zarobić na leki dla mamy i żeby wyzdrowiała.

Do domu, którym stał się wówczas dla Rady ośrodek pomagający osobom uchodźczym przy Chmielnej, wróciła po półtoramiesięcznym leczeniu. Nadal słabiutka, ale szczęśliwa, bo dalszemu rozwojowi choroby udało się zapobiec. Plamy widoczne na płucach na rentgenie wprawdzie nie zniknęły, ale nadal się bada.

Gdy tylko Rada Sorochynska wyszła ze szpitala, zmieniła podejście. Do swojego zdrowia, do codzienności i przyszłości. Stwierdziła, że nie ma co dłużej rozpamiętywać tego, co było czy liczyć, że wojna w Ukrainie lada dzień się skończy. Trzeba działać już, teraz! Póki jest życie! “Mam szczęście – mówi – bo przecież żyję”.

Wcześniej w Ukrainie? Żyła zwyczajnie, radośnie, w całkiem dobrych warunkach. Pracowała razem z mężem w prężnie działającej rodzinnej firmie produkującej orzechy. Zbierali je rodziną tonami, by po obróbce sprzedawać je za granicą z zyskiem. Mieli w Żytomierzu piękny dom, ogród. Sąsiedzi byli a to Romami, a to Ukraińcami, żyli ze sobą w zgodzie, przyjaźnie. Wojna jej to wszystko zabrała, dzisiaj nie ma nic.

Tak przynajmniej do niedawna myślała. Bo kiedy przyjechała do Polski z córkami i bratową, rodzina trafiła do niewielkiego miasteczka przy granicy. Wszystkie miały zbierać tam truskawki, praca na nich czekała. Tylko kiedy właściciel działki dowiedział się, że “ukraińscy uchodźcy”, których planował zatrudnić mieli romskie pochodzenie, odmówił i nawet nie ukrywał powodu. “Nie wiedziałem, że to będą Romowie” – wyjaśnił krótko i zdania nie zmienił.

Na początku życia w nowym kraju takie doświadczenie było zwyczajnie przykre. Mogło podciąć skrzydła. Rada pamięta, że była gotowa, gdyby stać ją było wtedy na powrót do Ukrainy, wsiąść z rodziną w pierwszy możliwy autobus. Dziś? “Cóż, co było minęło”, macha ręką i nawet tych wydarzeń nie rozpamiętuje. Bo ważne, że trafiła później z córkami do Warszawy, a po wyleczeniu, sprawy powoli zaczęły się układać.

I teraz tak jak Radzie na początku jej pobytu w Polsce pomogli wolontariusze, tak ona wolontaryjnie pomaga tym, którzy trafiają do Warszawy z Ukrainy. Jako mentorka Fundacji w Stronę Dialogu próbuje pomóc im w oswojeniu się z nową rzeczywistością, rozwiązywać z nimi codzienne problemy, od planowania zakupów, wypełniania papierów, po znalezienie im domu, w którym będą mogli zamieszkać.

Pamięta, że na początku jeszcze myślała, a może by tak ruszyć dalej, na Zachód? Ktoś z rodziny był w Niemczech, ktoś w innym kraju, zastanawiała się, czy by do nich nie dołączyć. Ale na początku towarzyszyło jej myślenie, że może nie ma co ruszać w głąb Europy, skoro wojna pewnie się niebawem skończy. Dopiero po diagnozie czuła, że nie chce już w życiu z niczym czekać i zaczęła układać swoje życie tu i teraz.

Dziś odnajduje się w Warszawie całkiem dobrze. Pomaganie innym jest po prostu zajęciem dającym satysfakcję, a i jej samej pomaga w walce z myślami o chorobie. Zasada jest prosta: kiedy Rada jest zajęta, nie ma czasu na zastanawianie się, czy rak wróci. Kiedy działa, czuje, że ma sprawczość, sama o sobie decyduje. I właściwie myśli, że te jej życiowe doświadczenia, i wojne, przymusowa emigracja, utrata domu, i rozłąka z bliskimi, wszystko to ją uczyniło ją silniejszą. Przydaje się w też w rozmowach z ludźmi, którzy czują dzisiaj to, co ona.

Poza tym, co Rada chce podkreślić, mimo tego wszystkiego nie straciła optymizmu. Nie wie, skąd go w niej tyle, taka już musiała się urodzić. I to dla niej piękne, że widzi go też w swoich córkach. Może początkowo nie miały w sobie za wiele radości, ale gdy patrzy, jak sobie radzą dzisiaj, to ją cieszy. Każda matka bez względu na pochodzenie i tradycje, czułaby taką satysfakcję, jaką czuje Rada.

Dlatego nie powie już więcej, że wojna wszystko jej zabrała, że nic nie ma. A córki, rodzina, praca? To jej sens. Wszystko inne ma dla Rady Sorochynskiej mniejsze znaczenie.

Tekst: Paula Szewczyk, Wysokie Obcasy

Zdjecia: Karol Grygoruk, RATS Agency

Був досить теплий травневий день, але сонце не покращувало її самопочуття. У неї боліло в грудях, вона була слабкою, не мала сил навіть ходити. Тоді вона втратила свідомість, вперше після приїзду до Варшави. Її забрали до відділення швидкої допомоги. Там лікарі поставили початковий, тривожний діагноз: у тодішньої 43-річної Ради Сорочинської, на їхню думку, міг бути одночасно рак легенів і рак ґрудей. Як же так! Ця інформація шокувала її, вона не очікувала почути найгіршої новини.

Фахівці відправили її до Отвоцку для проведення подальшого обстеження. Вона лежала на лікарняному ліжку в клініці і билася зі своїми думками. Що буде з її доньками, яким 16 і 24 роки якщо вона не вийде звідси? Війна і так вже забрала їхній дім, змусила покинути країну. Вони ще не встигли влаштуватися в Польщі, а зараз ще це? За останні тижні у неї було стільки всього, так багато всього сталося, що вона навіть не подумала про те, щоб обстежитися та й взагалі ще в Україні вона відчувала себе досить добре.

Перші припущення не виправдалися. Раку в легенях не було, але після біопсії, багатьох аналізів і рентгенівських знімків лікарі запідозрили туберкульоз. Щодо другого діагнозу лікарі не помилилися. Рак грудей Ради був на такій пізній стадії, що все, що їм залишалося, це зробити подвійну мастектомію. Вона погодилася на негайне видалення обох грудей.

Раніше їй та її родині здавалося, що війна буде темою номер один у розмовах. Її доньки на початку приїзду до Польщі в лютому 2022 року постійно плакали, сумували за Україною, просили “Мамо, забери нас додому”. Рада телефонувала до чоловіка, він питав її: “Але куди ти хочеш повернутися? Бомба за бомбою падає на Житомир”. До сьогодні вона навіть не знає, що сталося з будинком, тому що після того як вона поїхала ніхто з її сім’ї більше туди не заглядав. Коли через кілька тижнів з’ясувалося, що їхня мати захворіла, дівчата перестали турбувати її проханнями повернутися. Старша донька одразу ж пішла на роботу, мила посуд у варшавському ресторані по 15 годин на день і ніколи не скаржилася. Найважливішим для неї було заробити гроші на ліки для матері, щоб вона одужала.

Вона повернулася після півторамісячного лікування до центру для біженців на вулиці Хмільній, який на той час став для Ради її домом. Вона все ще була слабкою, але щасливою, тому що подальше прогресування хвороби було зупинено. Плями на легенях, які видно на рентгенівському знімку, не зникли, але вона продовжує обстежуватися.

Як тільки Рада Сорочинська вийшла з лікарні, вона змінила своє ставлення до життя. До свого здоров’я, до свого повсякденного життя і до свого майбутнього. Вона вирішила, що немає сенсу зациклюватися на минулому або сподіватися, що війна в Україні закінчиться з дня на день. Потрібно діяти зараз, прямо зараз! Поки є життя! “Мені пощастило, – каже вона, – адже я жива”.

Раніше в Україні? Вона жила звичайним, щасливим життям, у досить хороших умовах. Вони з чоловіком працювали в процвітаючому сімейному бізнесі з виробництва горіхів. Сім’я збирала їх тоннами, щоб після переробки вигідно продати за кордон. У них був гарний будинок і сад у Житомирі. Їхніми сусідами були або роми, або українці, і вони жили разом у злагоді та дружбі. Війна забрала у неї все, і сьогодні вона не має нічого.

Принаймні так вона думала донедавна. Бо коли вона приїхала до Польщі з доньками та невісткою, сім’я опинилася в маленькому містечку біля кордону. Вони всі мали збирати там полуницю, робота вже чекала на них. Але коли власник земельної ділянки дізнався, що “українські біженці”, яких він планував найняти, мають ромське походження, він відмовив їм, навіть не приховуючи причини. “Я не знав, що це будуть роми”. – коротко пояснив він і не змінив свого рішення.

На початку життя в новій країні такий досвід був просто неприємним. Він міг би підрізати крила. Рада пригадує, що була готова, якби тоді могла собі дозволити повернутися в Україну, сісти з родиною на перший-ліпший автобус і виїхати. А сьогодні? Сьогодні вона махає рукою і навіть не згадує про ті події. Адже важливо те, що згодом вони з доньками знайшли дорогу до Варшави, а після одужання все потроху почало налагоджуватися.

І тепер, так само, як на початку свого перебування в Польщі, волонтери допомагали Раді, вона на волонтерських засадах допомагає тим, хто опинився у Варшаві з України. Будучи ментором “Фундації Назустріч Діалогу”, вона намагається допомогти їм звикнути до нової реальності, вирішуючи повсякденні проблеми, починаючи від планування покупок, заповнення документів і закінчуючи пошуком житла.

Вона згадує, що спочатку все ще думала, чому б не поїхати далі, на Захід? Хтось із родини був у Німеччині, хтось в іншій країні, вона думала, чи не приєднатися до них. Але спочатку її супроводжувала думка, що, можливо, немає сенсу рухатися вглиб Європи, адже війна напевно скоро закінчиться. Лише після того як їй поставили діагноз вона відчула, що не хоче нічого чекати у своєму житті і почала будувати своє життя тут і зараз.

Сьогодні вона почувається досить добре у Варшаві. Допомагати іншим – це заняття, яке приносить їй задоволення, а також допомагає боротися з думками про свою хворобу. Принцип простий: коли Рада зайнята, вона не має часу думати про те, чи повернеться рак. Коли вона активна, вона відчуває, що має сили, вона приймає рішення сама. І вона справді вважає, що її життєвий досвід, війна, вимушена еміграція, втрата дому та розлука з близькими зробили її сильнішою. Це також допомагає їй у спілкуванні з людьми, які сьогодні відчувають те, що відчуває вона.

Також Рада підкреслює, що, незважаючи на все що вона пережила, вона не втратила свого оптимізму. Вона не знає звідки в ній стільки оптимізму, мабуть вона такою народилася. І їй дуже приємно бачити це в своїх доньках. Можливо, спочатку в них не було багато радості, але коли вона дивиться на те як вони живуть сьогодні, то це робить її щасливою. Будь-яка мати незалежно від її походження і традицій відчула б таке задоволення, яке відчуває Рада.

Тому більше не казатиме, що війна забрала в неї все, що вона нічого не має. А її доньки, сім’я, робота? В цьому сенс її життя. Все інше для Ради Сорочинської має менше значення.

Текст: Паула Шевчик, Wysokie Obcasy

Фото: Кароль Григорук, RATS Agency

It was a warm day in May, but the sun didn’t make her feel any better. She had chest pain, felt weak, and couldn’t even walk. That was the first time since arriving in Warsaw that Rada Sorochynska collapsed. She ended up in the Emergency Room, where doctors gave her a preliminary and alarming diagnosis: 43-year-old Rada Sorochynska could, in their opinion, have both lung cancer and breast cancer. How could that be?! This information shocked her; she didn’t expect to hear the worst news.

Specialists sent her to Otwock for further examinations. She lay in a hospital bed, battling thoughts. What would happen to her 16- and 24-year-old daughters if she didn’t make it? The war had already taken their home and forced them to leave the country. They haven’t settled in Poland yet, and now this? In the past weeks, she had so much on her mind that she hadn’t even thought about getting checked, especially since she felt fine in Ukraine.

The initial suspicions turned out to be false. Her lungs were free from cancer, but after a biopsy, numerous tests, and scans, doctors started suspecting it’s tuberculosis. However, they were correct about the second diagnosis. Rada had breast cancer at such an advanced stage that a double mastectomy was the only option. She agreed to the immediate removal of both breasts.

Previously, she and her family thought the war would be the primary topic of conversation. When her daughters first arrived in Poland in February 2022, they cried a lot, longing for Ukraine, asking, “Mum, take us back home.” Rada called her husband, he said, “But what do you want to go back to? Bombs are falling on Zhytomyr.” To this day, she hardly knows what happened to their house, as no one from the family has checked on it since leaving. When, a few weeks later, it turned out that their mother was sick, the girls stopped bothering her with requests to return. The older daughter immediately went to work, washing dishes in one of Warsaw’s restaurants for 15 hours a day without complaining. The crucial thing was to earn money for her mother’s treatment and for her to recover.

She returned  home – to the centre assisting refugees on Chmielna Street – after a month and a half of treatment. Still quite weak, but happy because they managed to prevent the further progression of the disease. The nodules visible on the lungs in the X-ray did not disappear, but she continues to undergo examinations.

Once Rada Sorochynska left the hospital, her perspective changed. Towards her health, daily life, and the future. She decided not to dwell on the past or hope that the war in Ukraine would end soon. Action was needed now! While there is life! “I am fortunate,” she says, “because I am alive.”

Previously in Ukraine? She lived a normal, joyful life in good conditions. She worked with her husband in a thriving family business producing nuts. They harvested tons of them as a family, processed them, and sold them abroad with a profit. They had a beautiful house and garden in Zhytomyr. Neighbours, whether Roma or Ukrainians, lived together in harmony and friendship. The war took it all away; today, she has nothing.

At least, that’s what she thought until recently. When she came to Poland with her daughters and sister-in-law, the family ended up in a small town near the border. They were all supposed to pick strawberries; work was waiting for them. However, when the owner of the plot found out that the “Ukrainian refugees” he planned to employ were of Roma origin, he refused and didn’t even hide the reason. “I didn’t know they were Roma,” he explained shortly and didn’t change his mind.

Initially, such an experience in her new country was simply unpleasant. It could have clipped her wings. Rada remembers that she was ready, if she could afford it then, to return to Ukraine, to get on the first available bus with her family. Today? “Well, what’s done is done,” she waves her hand, not even dwelling on those events. Because it’s important that she and her daughters had later ended up in Warsaw, and after recovering, things gradually started falling into place.

Now, just as volunteers helped Rada at the beginning of her stay in Poland, she voluntarily helps those who come to Warsaw from Ukraine. As a mentor at the Foundation Towards Dialogue, she tries to help them get accustomed to the new reality, solve their everyday problems, from planning shopping to filling out paperwork, and finding a home where they can live.

She remembers that initially, she even thought about moving further west. Some family members were in Germany, others in another country, and she wondered if she should join them. But at first, her thinking was that there was no need to venture into the heart of Europe since the war would probably end soon. Only after the diagnosis did she feel that she didn’t want to wait anymore and started shaping her life here and now.

Today, she feels quite ggod in Warsaw. Helping others is simply a satisfying activity, and it also helps her in the fight against thoughts of the disease. The principle is simple: when Rada is busy, there’s no time to wonder if cancer will come back. When she takes action, she feels a sense of agency, deciding for herself. All in all, she believes that her life experiences, including the war, forced emigration, loss of home, and separation from loved ones, have made her stronger. She also proves helpful in conversations with people who today feel what she felt then.

Moreover, what Rada wants to emphasize is that despite everything, she hasn’t lost her optimism. She doesn’t know where so much of it comes from; perhaps she was just born that way. And for her, it’s beautiful that she sees it in her daughters as well. Maybe they didn’t initially have much joy in them, but when she sees how well they’re doing today, it brings her joy. Any mother, regardless of origin and traditions, would feel the same satisfaction as Rada.

Therefore, she won’t say anymore that the war took everything from her, that she has nothing. Her daughters, family, and work? That’s her meaning. Everything else has less significance for Rada Sorochynska.

Text: Paula Szewczyk, Wysokie Obcasy

Photos: Karol Grygoruk, RATS Agency